Інтерв'ю PRO: Ірина Браницька. Особливості демократичних шкіл на прикладі ізраїльської Ель Хашарон

 

Наразі постає питання низької мотивації учнів до навчання. Школа бореться за увагу дітей із сучасною індустрією ігор, соціальними мережами, друзями, хоббі, і часто програє. Як привернути увагу дітей? Як замотивувати їх вчитися? На це питання дає відповідь демократична система освіти. Говоримо про демократичну освіту і школи Ізраїлю з Іриною Браницькою, засновницею однієї з таких шкіл під Києвом.

 

 

Ірино, ви недавно відвідували демократичну школу в Ізраілі. Що являє собою демократична школа і демократична освіта?

 

Демократична освіта з’явилася 100 років тому і почалася вона зі школи Саммерхілл, заснованої Олександром Ніллом. Він зрозумів, що дітям можна дозволити вчити те, що вони хочуть. Він вже тоді розумів, - те, що ми хочемо вкласти дітям в голову не обов'язково їм колись знадобиться. Якщо довірити дитині вибір, вона обиратиме те, що їй цікаво, те що добре виходить, до чого є талант чи певні здібності. Скоріше за все, вона використовуватиме ці речі, щоб заробляти. Дозволивши дитині обирати, ми розвиватимемо її сильні сторони, на які в майбутньому вона зробить акцент.

Система демократичних шкіл відрізняється тим, що дає можливості. Є всі предмети. Але дитина самостійно обирає, що вона хоче вивчати в даний час.

Дитина приходить в перший клас в 6-7 років і спочатку ходить на всі предмети, наприклад в Ізраїлі - 2-3 тижні. Там величезна кількість предметів, не тільки тих, які передбачає міністерство освіти.  Вона скрізь походила, зрозуміла цікаво їй це, чи ні, і самостійно склала свій особистий розклад на півроку, або рік. Наприклад: математика, англійська і арт. 3 предмети. Це і є її розклад на майбутнє і її відповідальність. 

Але в дитини є друзі, які ходять хто на біологію, хтось ще кудись. Вона може відвідувати різні курси, щоб зрозуміти наскільки вони їй цікаві. І в майбутньому вона обере ще якийсь курс.

В демократичних школах немає базових та обов'язкових предметів. Безумовно є різні школи, різні країни, різні підходи. Якщо говорити про Ізраїль в демократичних школах дітей ніколи не змушують вчити щось що держава, або батьки вважають за потрібне.

 

Справа в тому, що якщо ми вирішуємо з дитячого садочка, що дитина має вчити і скільки і ми дитину не спитали, то приблизно до 3-4 класу, від дуже великого пресу, частіше за все, втрачається мотивація. 

Найбільший страх батьків, з якими я частіше за все стикаюся – це, якщо дитині дати свободу, вона нічого не вчитиме. І десь вони мають рацію. Але коли Олександр Ніл почав експериментувати, започаткував свою систему, він побачив, що інтерес до навчання у нас вроджений. І він нікуди не дівається і нікуди не щезає. 

Діти правда дуже багато пробують, багато потім намагаються вивчити, навчитись. Ми помиляємось, якщо думаємо, що дитина обере тільки малювання і фізкультуру. Якщо дати дитині можливість грати в футбол, вона не буде грати в футбол цілодобово, і малювати цілодобово не буде. У неї є друзі, вона побачить що там цікаво, там цікаво… і обов’язково чимось зацікавиться. Ніл побачив, що діти набагато більшим бажанням йдуть на предмети, якщо їх не змушувати на них йти. І вони вивчають всю програму.

 

Як демократичні школи інтегрується в систему державної освіти?

 

В різних країнах існує різна схема закінчення школи. В Ізраїлі це екзамен Багрут, який мають здавати всі, хто хоче потім кудись вступати. Цей екзамен більший за наш ЗНО, включає приблизно 10 предметів. Багрут можна не здати і потім його треба перездавати. Результати Багрут впливають на вступ до ВНЗ і на рівень військ, де служитиме людина, адже вони всі військово зобов'язані.

 

Звичайні державні школи в Ізраїлі дуже сильно відрізняються від наших. Яков Хект, який розпочав демократичну освіту в Ізраїлі, поставив перед собою завдання зробити демократичними всі школи. По-перше, він відкрив демократичну школу. Вона пропрацювала 10 років, були прекрасні результати, багато людей хотіли туди потрапити. Він пішов зі школи і почав працювати на державному рівні. 

Тепер в Ізраїльських школах директор має багато свободи давати матеріал як він вважає за потрібне, обирати систему освіти, яка в цьому районі, для цих дітей з цими вчителями, для досягнення певних цілей буде найбільш ефективною.

Сама модель державних шкіл тепер дуже рідко передбачає вчителя перед дошкою, який читає матеріал на 30 чоловік. Там в класах 30 чоловік, може бути навіть більше. Але завдання діти отримують різні, в залежності від рівня знань учня. По більшості предметів є декілька варіантів складності завдань. Ці завдання можуть роздаватися на одному предметі різним дітям і в різних дітей протягом одного й того самого уроку будуть різні завдання. Це не означає, що хтось з них гірше, хтось краще. На іншому предметі вони поділяться зовсім інакше. Але при цьому враховується рівень залучення дитини і рівень його захопленості цим предметом. Тому, що там немає нічого більше захопленості, немає жорстких дисциплінарних стягнень. 

 

Ірино, в цьому ключі роль вчителя дещо відрізняється від того, що роблять українські вчителі? 

 

Дуже сильно відрізняється. Українські вчителі, з того, що бачу я, частіше за все працюють на школу, на міністерство освіти. Є вимоги, є чітке розуміння того, що треба вкласти в голову дитини, як вкласти, що вона має знати, яким рівнем знань вона повинна мати. 

На мою думку (я саме тому відкрила школу) ми не можемо ставити цілі над дитиною. Мені, і всім хто бере участь в цьому русі, здається не правильним не враховувати дитину в цьому процесі. Ми дитину не спитали, що вона хоче вчити, ми дитині не показали, що є варіативність моделей, методів, способів вивчення одного й того самого предмету. Ми вирішили, що по математиці вона має зробити такий ось об'єм, і це в житті обовязково знадобиться. Набагато важливіше навчити дитину відчувати, що у неї є в середині, до чого є потенціал і навчити вчитись. Дати їй інструменти навчання, а не калькуляції.

Задача вчителя – не навчити, не зробити дитину якоюсь такою, як вирішила держава, а побачити її потенціал, побачити дитину, почути її, зрозуміти як їй краще з матеріалом справлятися. Дуже дуже важливо, щоб вчитель бачив кожну дитину, відчував кожну дитину. І завдання треба готувати для кожної дитини, як мінімум для декількох груп. 

Бачу, що в моїй школі, коли я говорю про це з вчителями, вони говорять, що їм повністю треба міняти підхід до навчання.  Раніше у них було завдання чомусь навчити дітей, зараз же задача інша – вчитель, - це той, поруч з ким діти вчаться. Це дуже важливо: дитина має хотіти навчитись тому, що може дати вчитель. Тобто в першу чергу вчитель – це не та людина, яка несе знання, адже знання можна знайти. Вчитель – це та людина, яка чимось горить, і поруч з ним дитина заражається цим горінням. Дуже важливо, щоб вчитель міг передати, пояснити матеріал. Міг, добре розуміючи дитину, створити умови в яких вона би добре навчилася. Ось задача вчителя тепер. Нема задачі привести весь клас до якогось середньостатистичного рівня знань предмету.

В той же час, вчитель має повну свободу у виборі методів?

 

Дуже залежить від школи. Точно так можна сказати про демократичні школи, в дежавних школах по-різному: різні можливості, різні директори. Більшість шкіл йдуть до того, щоб давати вчителю більше свободи в методах, виборі методик і способів навчання.

 

В демократичних школах є дуже важлива роль – т'ютор. Хто це?

 

В демократичних школах Ізраїля так. В основному це людина, яка супроводжує дитину в навчанні, в розвитку. Він може бути один на 2-3-30 людей – скільки він може потягти. Задача т'ютора – розкрити дитину, допомогти їй розвиватися. Ні в якому разі в нього нема задачі витягти дитину по фізиці на якийсь бал. Він може допомогти  розібратися з методами і  інструментами навчання, якщо дитина вирішує, що їй треба якийсь бал з фізики. Але в Ізраїльській системі т'ютор – це людина не про освіту. Він вожатий, друг. І у ту годину, яку має т’ютор провести зі своїм учнем не завжди і досить рідко йде мова про навчання. Це особисте життя, те що дитина відчуває, на якому етапі розвитку вона знаходиться, його стосунки з друзями, батьками. Є величезний спектр питань. І найважливіше – довірливі стосунки, важливо, що дитина обирає тьютора. 

Дитина обирає 4х претендентів і потім педагогічні рада  вирішує хто з ким працюватиме, це залежить від великої кількості аспектів. У т’ютора є обов’язок – мінімум 1 годину на тиждень провести зі своєю дитиною: поговорити, налагодити контакт. Все. Нема інших завдань. 

Т’ютори, частіше за все, міняються раз на рік. Наступного року дитина може обрати іншого т’ютора. Дитина може обирати т’ютором кого завгодно. Їм дають приблизно місяць на ознайомлення, потім вони обирають.

У дітей в демократичних школах всього два обов’язки: ходити в школу - знаходитись там з 8:30 до 14:00, і т’ютор. Інших немає.

 

 

Яку освіту повинен мати т’ютор? Які вимоги виставляє перед ним школа? 

 

Зараз в демократичних школах вимагають певну педагогічну освіту, спектр якої може бути величезним. Раніше такого не було і, насправді, це йде в розріз підвалинам демократичної освіти.

За теорією демократичної освіти т’ютором і вчителем може бути будь-хто. Освіта для цього не є обов'язковою. Вчити може будь-хто, навіть дитина. І налагоджувати контакти також може будь-яка людина. 

В Ізраїлі за вибором викладачів стоїть питання фінансування - уряд краще фінансує школи, де викладачі мають вищий рівень кваліфікації. А, оскільки демократичні школи дуже популярні не тільки серед учнів, а й серед вчителів, школа може обирати кращих кандидатів з освітою. Фінансування означає можливості - кращі парти, лабораторії, тощо.

 

Питання стосовно дітей. Чи всім дітям підходить така модель освіти? Як зрозуміти чи справиться дитина? Як зрозуміти, що в неї є необхідний рівень усвідомленості? Чи потрібна певна підготовка?

 

Модель демократичної освіти підходить всім дітям. Діти вивчають те, що їм треба, і потім стають тим, ким хочуть – всі діти такі. Не буває інакше.

Віддавати дітей з патологіями чи відхиленнями в звичайну школу нам здається неправильним, тому що там шалене навантаження, стреси. Нам здається, що дітьям з особливостями можна дозволити робити те, на що вони здатні. А про всіх інших ми забули, всі інші повинні стільки чи стільки. 

Насправді цей підхід в корені неправильний. Діти з особливостями можуть в певному віці не читати, не вчити англійську, не вчити математику взагалі тому що не дається, складно їй. В той же час решта дітей повинна. І ми не дивимось, що у них там в голові і де в них насправді є потенціал. А коли дитина змушує себе, коли вона знаходиться в ситуації постійного стресу, прекрасно все знає, але боїться вийти до дошки тому, що боїться помилитися. Це вбиває в дитині будь-яке бажання вчитися впринципі. 

Нам здається, що ми закінчимо університет і на цьому навчання завершилось, а це не вірно, особливо зараз.  Ми розуміємо, що вчитися треба все життя, так влаштований світ. Неможливо не вчитися! Але в дітей формується жорсткий рівень страху. Діти про школу хочуть якомога скоріше забути. Не повинно так бути – це 11 років життя!

За великим рахунком скільки знань у нас лишається вкінці школи? Багато дітей, які готуються до ЗНО беруть собі репетиторів. Але якщо можна взяти репетитора, навіщо було мучитись 11 років? Або ми думаємо, що вона не навчиться читати до 11 класу?

Вчитися в демократичных школах можуть всі діти.

 

Зниження навантаження забезпечує підвищення мотивації дітей, тим самим полегшуючи роботу вчителів. Це те, про що говорить Яков Хект. У нього є промова Education 2.0, де він говорить про те що роль вчителя як вчителя що дає знання знімається. Вчитель стає модератором. Він дає завдання групам дітей. В цій моделі може бути величезна кількість інструментів. Але суть в тому, що діти вчать дітей. Якусь частину може організувати вчитель, якусь частину одна дитина передає іншій, щось інакше. Процес навчання перестає бути процесом передачі знань, уроками і потім контролю знань.

 

Що основне можна взяти в свою практику з ідеї демократичного навчання?

 

Довіряйте дітям – у кожної дитини є потенціал, якщо вона чогось не хоче вчити, тому є причина і важливо з нею розібратися.

Побачити кожну дитину – побачити як вона краще вчиться, що їй цікаво, побачити саму дитину, її особистість.

Варіативність підходів – не буває середньостатистичних дітей, є ті що вчаться повільніше, є ті що швидше. Ті, що швидше вічно сидять і їм нудно тому, що вони чекають інших. Тому дуже важливо навчитись відповідати запитам всіх дітей в класі.

Вчитися. Є величезна кількість тренінгів в Києві, в інтернеті. Ідеальна модель в класі, коли діти зайняті різними речами, а вчитель просто допомагає тим, кому це потрібно. Тиша, діти зайняті своїм ділом і це правда може організувати кожний вчитель. 

 

 

Контактна інформація
+380 99 486 70 40 (Telegram / Viber)
Місце проведення

Уточнюється