Нейромедіатори у навчанні
15.04.2021
15 квітня у Prosteer завітала Вікторія Кравченко, кандидатка біологічних наук та доцентка кафедри фізіології людини та тварин КНУ імені Тараса Шевченка. Під час зустрічі Вікторія допомогла розібратися з нейромедіаторними системами мозку та їх значенням для ефективного навчання.
Розкажіть про гормони щастя: дофамін, окситоцин, ендорфін, про гормон стресу кортизол і як вони пов'язані з навчанням?

Завжди, коли я чую: «Ми будемо впливати на гормони, щоби стати щасливими», — у мене це викликає усмішку. Коли говорять про те, що якісь речовини можна назвати «гормонами щастя» або «гормонами хорошого настрою» чи «задоволення», то це насправді спрощує реальну картину.

Коли говоримо про ті речовини, що описані в книжці Лоретти Р. Бройнинг «Гормони щастя», ми маємо розуміти, що обговорюючи ефект цих речовин на мозкові структури, не зовсім коректно називати їх гормонами. Гормони — це ті речовини, які виділяються в секреторних клітинах, залозах внутрішньої секреції, потрапляють у кров і розносяться нею по всьому організму. Відповідно ця речовина може впливати на мозок, м'язи, жирову тканину — будь-яку клітину, що має рецептор до гормону. Гормони дуже багатозадачні, а тому обмежувати їхню функцію «щастям» недоречно. Виникає питання: «Це про що? Який із них гормон щастя?».

Гормони щастя — це дофамін, окситоцин, серотонін, ендорфін і, гормон стресу, кортизол…

Якщо ми говоримо про ці речовини, то гормонами заведено називати окситоцин і кортизол, а решту речовин коректно називати нейромедіаторами. Нейромедіатори — це речовини, які виділяються нейронами та діють не на всі клітини організму, а лише на сусідні нейрони. У межах мозку спектр дій цих речовин обмежений. Ті гормони, які виділяються в залозах внутрішньої секреції (у підшлунковій, щитовидній залозах), мають мало шансів потрапити в мозок, адже в ньому є гематоенцефалічний бар'єр.

Ті речовини, про які кажуть у контексті навчання, винагороди, задоволення, коректно називати нейромедіаторами. Це хімічні речовини, які виділяються нейронами для того, щоби передати сигнал до сусіднього нейрона, який може збудитися, загальмуватися або змінити рівень свого збудження.

Кортизол — це дійсно гормон, тому що він виділяється в наднирниках і може мандрувати до мозку. За своєю природою кортизол — стероїдний гормон, який може туди проникнути. У мозку велика кількість рецепторів цього гормону, який може змінювати збудження в різних ділянках.

І відповідно змінювати нашу поведінку?

І відповідно змінювати нашу поведінку. Кортизол — один із гормонів, які беруть участь у нашій стрес-реакції. Це такий повільний вагомий гравець, який з'являється на полі стресу десь через хвилин 40-45 після того, як щось сталося, і змінює функціонування багатьох клітин. Передусім його завдання метаболічне. Він змінює наш обмін речовин так, щоби ми могли довше перебувати в стресорній ситуації, і водночас могли отримати максимальну кількість енергії й не виснажитися. Кортизол змінює функції мозку під час тривалого стресу й переналаштовує наше функціонування так, що ми стаємо більш стереотипні у своїх діях. Ми гірше робимо щось нове, адже наше основне завдання зараз — перебути дію цього тривалого стресу. Завдання кортизолу — допомогти нам протистояти їй.

Водночас кортизол може формувати нашу лінію поведінки в майбутньому? Тобто для того, щоб не зазнавати стресу знову, він може зробити попередження?

Кортизол — це гормон, який весь час є в крові, але в різних кількостях залежно від часу доби і наявності стресорів. Якщо виміряти його рівень у всіх присутніх у цій кімнаті, у кожного він буде відрізнятися. Найвищий буде в нас із вами, Тетяно, бо ми маємо гарну стресову ситуацію. Це прекрасний приклад того, що стрес для людини — це якась новизна. Для нас обох цей ютуб-стрім уперше. Кортизол допомагає мобілізуватися та перебути тривалу дію стресора. Наш організм більш витривалий якраз тоді, коли такі гормони працюють. Насамперед у нас в наднирниках виділяється адреналін, а в мозку — норадреналін. Це два "брати" стресу. Але норадреналін важливий для багатьох інших аспектів, у тому числі й у навчанні, тому що він впливає на увагу.

Тобто норадреналін — це нейромедіатор стресу та уваги, адреналін — це його рідний "брат", що виділяється наднирниками. Адреналін — це гормон, і він теж важливий на перших етапах стресу. Якщо ця стресова ситуація пройде через 15-30 хвилин, то цим можна й обмежитися. Але якщо ситуація буде продовжуватися, то тут нам потрібен кортизол для більш серйозних переналаштувань.

Чи пов'язане навчання з кортизолом постійно? Стрес допомагає навчанню чи не завжди?

Тут треба відділити. Навчання — це постійне отримання нової інформації. Ми намагаємося вивчити чи зробити те, що ми ніколи не робили, і це є помірним стресором. Найважливіше питання, коли ми говоримо про гормони чи нейромедіатори, те, як реагують на один і той самий чинник різні люди.

Щоби кортизол подіяв на клітину, йому треба в неї потрапити. Рецептор у клітині — це замок. Кортизол має певну конфігурацію, що можна порівняти з ключем. Тим людям, які від природи більш чутливі до стресу, потрібна менша кількість цього гормону, щоби вони відчули стрес. Це залежить від того, яку кількість та який підтип рецепторів ми маємо. Чим більше рецепторів — тим швидше виникне ефект. Тобто це те, на що ми майже не впливаємо.

Другий момент — усі ми маємо різний досвід того, як раніше на нас діяли стресові ситуації навчання: у кожного може бути своя психотравма, пов'язана зі школою (не дуже дружня вчителька або дверима защемило пальці в класі). Від цього залежить те, як ми будемо реагувати на ситуації в навчанні. Негативний досвід закарбовується завдяки тому, що в нас виділяється й кортизол, й адреналін. Вони сприяють фіксації цього стресового моменту в пам'яті, щоби ця ситуація або не повторилася, або щоби ми зразу згадали й змогли її уникнути. Якщо в людини негативний попередній досвід із навчанням і виділялися всі ці гормони, то наступне навчання буде більш стресовим. Для людей, які більш чутливі до кортизолу, це буде челендж. Але це не обмежується лише кортизолом. На ситуацію впливає все: дофамін, серотонінова система, адреналінова система, окситоцин.

Річ у тім, що дія комплексна. Ми не можемо просто виокремити людину, виміряти її кортизол і сказати: «Ага, у неї зараз буде негативна реакція». Тут надзвичайно важко прогнозувати, бо всі ці гормони взаємодіють між собою. Кортизол буде зменшувати виділення дофаміну або тестостерону, про який ще не згадували, а він також важливий (і не тільки в хлопчиків). Це теж впливає на те, як людина реагує на стрес.

Але ми можемо припустити. Якщо стрес пов'язаний із новизною, то ми маємо створити комфортну ситуацію, де людину не вводять у часові обмеження, і де рівень цієї новизни помірний. Кожен викладач знає, що якщо зразу викинути на людину купу нового матеріалу, то це спричинить паніку. Ми не встигаємо про все подумати, рівень адреналіну, кортизолу збільшується і звужує нас у нашому мисленні. Тому завдання викладача — дивитися із ким він працює. Досвідчений викладач знає, який рівень стресу (новизни) потрібен учню/студенту. Це зчитується з невербальних сигналів, які подає учень. Якщо людина сидить із розширеними зіницями, бліда — це ознака того, що в неї зараз підвищений рівень норадреналіну, тобто людина уважно слухає. Але якщо зіниці розширюються надалі, то це означає, що норадреналіну забагато й людина вже перелякана, її мозок перевантажений складною інформацією або її обсягом.

Віко, багато викладачів практикують непередбачувані контрольні, тести, щоби викликати відчуття, що ти маєш бути постійно готовий до заняття. Але в будь-якому разі це стрес. Загальна рекомендація: варто так робити чи ні?

Знову ж таки, у групі різні люди. Для когось це сильний стрес, для когось норма. Вперше це точно буде досить стресово для всіх. Але будь-яка регулярна дія зменшує рівень стресу, навіть така неочікувана. Ми знаємо: «Ага, цей той викладач, що вічно посеред пари каже дістати й підписати листочки».

І тут ми підходимо до дуже важливої теми. Мені імпонує теорія Дж.Грея, де люди розрізняються за активністю мозкових систем наближення винагород чи гальмування поведінки. Це називається BAS (Behavioral Approach System) і система гальмування поведінки BIS (Behavioral Inhibition System).

Якщо грубо поділити всіх на дві категорії, то люди, у яких переважає система BAS, — це ті, у яких більш чутлива, більш виражена комунікація через дофамінову, ендорфінову системи та певною мірою норадреналін. Тобто в людей, які мають більшу чутливість рецепторів до згаданих речовин, мозок налаштований так, щоби легше сприймати сигнали та отримувати задоволення й позитивні емоції від них. Це люди, які відчувають задоволення від пошуку нових відчуттів. Їм подобається, коли їх ставлять у ситуації змагання, вони "заточені" на ті емоції, які зазвичай виникають при виділенні дофаміну, тестостерону та норадреналіну. Їх пріоритетною мотивацією буде пошук задоволення і нових відчуттів.

В тих людей, яких переважає активність BIS системи мозок витрачає більше ресурсів на обробку потенційно небезпечних ситуацій і гальмування поведінки, що може їх спричинити, це все супроводжується підвищеною тривожністю. Другий клас людей я називаю «система детекції помилок». Вони схильні до самоаналізу, рефлексії. Але коли ця система сильно активована, вона обмежує їхній розвиток, бо люди бояться рухатися далі, адже болісно сприймають помилки. Це BIS. Мозкові структури таких людей більш чутливо реагують на кортизол та серотонін. Тобто ці дві речовини чинять гальмівний вплив на структури позитивного підкріплення.

Люди, у яких виражена система гальмування поведінки, мають багато зв'язків між структурами, що детектують помилки в мозку. У нас є така структура - поясна звивина -, у якій при допущені нами певної помилки, збільшується поглинання кисню, тобто вона стає активною. Люди, які мають активну BIS, мають набагато більшу активацію цієї структури й повідомляють, що в момент, коли вони допустили помилку, відчувають "психологічний біль". А люди, які мають більш активну систему BAS, при допущенні тих самих помилок майже не мають там активації.

Але коли ми заходимо в клас, у нас сидять усі варіанти: із супервираженою BAS системою, залежні від постійного виділення дофаміну; ті, які бояться припуститися помилки; і найбільше середня частина класу — не проти щось спробувати, але сильно помилятися не хотіли би. Це ті, з якими найкраще працювати, адже їхня траєкторія розвитку «і туди, і туди, і туди».

Чи правильно я розумію: викладачам треба створювати умови змагання для певних категорій, а інших не залучати до змагань? І все ж питання: «Ок, у мене на уроці сидить кілька дітей, які негативно реагують на помилки, але навчання йде через помилки і якось треба все одно їм донести про ці помилки?» Неможливо уникнути цих розмов. Тоді що робити, щоби це було максимально комфортно?

Я вважаю, що все-таки розділяти по групах не треба, бо тоді кожен зануриться у свою реакцію ще глибше, і ми отримаємо надмірно виражені типажі, які не будуть разом створювати протилежних до звичних їм ситуацій. Життя не обов'язково поставить їх у звичні умови. Я завжди кажу, що треба орієнтуватися на цю середню частину, яка може й те, й інше. Але коли ми вводимо способи оцінювання, навчання, обговорення помилок, то маємо робити це на маленьких обертах. Якщо ми хочемо розбирати помилки, то так, щоби людина розуміла, що її не звинувачують, а їй пояснюють.

Ненасильницьке спілкування?

Ненасильницьке спілкування. Тобто заправити це все окситоцином.

Давайте про окситоцин, що це таке?

Окситоцин — це одна з речовин, які виділяються в мозку. Він може діяти і як гормон, і як нейромедіатор. Зараз усіх заплутаю, бо це одна й та ж сама речовина. Але якщо вона потрапила в кров і попливла, наприклад, у матку, де є до неї рецептори, то матка скорочуватиметься. Раніше вважалося, що окситоцин — це гормон, який потрібен, щоби матка скорочувалась під час пологів чи оргазму. Згодом дослідили, що він може діяти не тільки на великих відстанях у клітинах статевої системи, а й також на малих відстанях у нейронах мозку, які мають значну кількість рецепторів до окситоцину. І тут окситоцин працює як нейромедіатор: виділяється і впливає на сусідні нейрони.

Як нейромедіатор він діє тоді, коли ми маємо якісь соціальні контакти, ненасильницьке, довірливе спілкування. Також рівень цієї речовини збільшується під час тактильних контактів. Це зв'язок зі статевою системою. Він заточений і на репродукцію, і на спілкування. Але найголовніше — це гормон, який потрібен для створення зв'язку у парі (мати-дитина, чоловік-жінка, подруга-подруга). Коли ви відчуваєте до незнайомої людини довіру та вдячність, значить у вашому мозку виділяється окситоцин. У мене щодо цього є викладацький кейс. Ми часто групуємо або ставимо в пари дітей. Якщо є той, хто навпаки не хоче ні з ким працювати, навіть якщо вчиться в цьому класі кілька років — не групувати?

Якщо люди реагують на це негативно, то пересилювати не варто. Але все-таки треба пробувати створювати групи з таких дітей. Надто протилежних групувати не треба.. Це викликатиме відторгнення. Коли я бачу таких студентів, то намагаюся об'єднати їх. Вони досить подібні, розуміють, що їм не треба too much контакту, але в такій групі починають щось робити. Зовсім не групувати — це не вихід. Їм треба дати можливість відтренувати командну роботу. Зараз усе направлено на те, щоби ми вміли створювати ситуативні коаліції з різними людьми.

Тобто вчитель все одно має будувати певну довіру до людей, які навколо, так?

Пробувати. Це складно, але викладач увесь час балансує, адже бачить різних людей. Він намагається зрозуміти, як їх згрупувати так, щоб у них це викликало мінімальний рівень стресу й максимальну користь від того, що роблять.

А якщо викладач, який не любить обійматися, хоче триматися трішки подалі від учнів? Що робити? Прикушувати губу та обіймати, чи все ж таки тримати дистанцію?

Зовсім відштовхувати не варто. Це потім може впливати на стосунки учня з протилежною статтю. Я думаю, що ми маємо тримати контакт. Приголубити, але без фанатизму.

До речі, окситоцин також виділяється, коли ми торкаємося м'якої текстури. Тому якщо вам зовсім не хочеться обійматися, то можете підсунути учню якусь м'яку іграшку.

Щодо дофаміну. Що це таке?

Дофамін коректно назвати нейромедіатором, тому що він виділяється нервовими закінченнями в різних ділянках нашого організму. Але основне джерело, яке нас цікавить, — це дофамін, який виділяється нейронами в мозку. У нас є 3-4 основні напрямки дії дофаміну в мозку. Це пов'язано з тим, де і в яких саме структурах він виділяється. І та, що найбільш важлива для навчання, — це так званий "молекулярний пряник", який дає нам змогу формувати певну поведінку іншої людини. Ця речовина виділяється тоді, коли людина робить щось таке, що надалі їй приносить задоволення. У нас є певні "зони винагороди" в мозку, до яких проектуються ці нейрони. Еволюційно ці зв'язки були сформовані для закарбування патернів поведінки для втамування голоду, спраги та розмноження. Ми задовольняємо потребу, і в цей момент виділяється дофамін. Мозок думає: «Ага! Якщо наступного разу ми захочемо пити, чашка призведе до задоволення потреби».Важливо розуміти, що найбільше дофаміну виділяється не тоді, коли ми п'ємо, а в момент, коли хочемо пити і бачимо склянку з водою. Коли я починаю пити, рівень дофаміну знижується. І це стосується будь-якої поведінки, яка приносить позитивні емоції. Говорячи про навчання, дофамін буде виділятися тоді, коли учень досягнув поставленої мети. Так мозок запам'ятовує, що цю поведінку треба повторити, бо потім буде приємно. Якщо це закінчувалося чимось поганим, то дофамін не виділяється. Залежно від варіанту дофамінових рецепторів, це може відчуватися досить болісно.

І піде кортизол?

Кортизол піде, якщо у вас тривалий стрес 40 хвилин. Кортизол — дуже повільний хлопчик. Він стероїдної будови і йому треба час, щоби почати діяти. Усі інші речовини: дофамін, ендорфін, окситоцин — це гормони білкової природи, які швидко діють. А кортизол, як і будь-який стероїдний гормон, потребує часу для розвитку своїх ефектів. Вони повільніші через те, що він діє на рівні ДНК, включає транскрипцію певних генів, щоб набудувати потрібних білків. Тому якщо ми когось не похвалили або розчарували, кортизолу зразу не буде. Але в людини буде неприємна емоція через те, що впаде рівень дофаміну.

У книжці я читала про те, що рівень дофаміну буде зменшуватися, якщо повторювати одну й ту саму дію кілька разів. Відповідно, задоволення такого не буде?

Не буде. Є універсальна закономірність для дії будь-якого нейромедіатору або гормону: коли ми збільшуємо виділення якоїсь речовини, повторюючи цю дію, то реакція на неї поступово зменшуватиметься.

Є речовина, яка виділилася з нервової клітини, і є інша клітина, яка має її сприйняти. Коли ми вперше виконали якесь цікаве завдання, виділяється дофамін, і в цільовому нейроні є скажімо 10 рецепторів, через які дофамін може подіяти. Якщо ви часто повторюєте цю дію, то кількість дофаміну, що виділяється, збільшується. Але кожна клітина може застрахуватися від надмірної стимуляції, зменшивши кількість рецепторів. Вона "забирає" їх назад усередину з мембрани. Тобто зменшується кількість можливих входів. Якщо ми збільшуємо рівень нейромедіатора, то з часом у нас зменшується кількість замків у цих дверях. Тому нам треба розуміти, що залежно від кількості рецепторів, дофамін у якійсь клітині може викликати збудження, а в інший — майже гальмування. Але клітини регулюють цю кількість рецепторів до дофаміну. Тому якщо ви постійно бомбардуватимете учнів розвагами та змаганнями, від яких вони будуть усе отримувати дофамін, реакція знижуватиметься. І їм, щоб отримати ту першу емоцію, треба відновлювати кількість рецепторів, що можливо після тривалого періоду "дофамінової дієти".

Тоді що робити? Не використовуєш — їм нудно. Використовуєш — теж погано.

У цій ситуації ми маємо пам'ятати, що дофаміновий сплеск — це дуже потужний ресурс, на якому ми можемо ще довгий час нічого захоплюючого не робити. Тут важливо дати паузу. Згадайте, коли дивитеся фільм і не можете відірватися від екрана: постійно змінюються події, закручений сюжет. Але в якийсь момент ви не встигаєте за таким насиченим блокбастером. У вас немає часу про це думати. Те ж саме з дофаміном. Якщо постійно будемо стимулювати учня різними активностями, нагородами, ігровими варіантами навчання, то немає часу для усвідомлення вивченого — це інформація, яку ми маємо опрацювати. І через те, що це дало досить серйозне збудження центрів задоволення, винагороди, ми підняли рівень активації. Мозок працює ідеально, коли в нього є помірний рівень активності. Інтуїтивно це дуже зрозуміло: ми мало збуджені тоді, коли в нас мало дофаміну, норадреналіну, серотоніну.

Коли ми діємо через дофамінову систему, ми збільшуємо рівень збудження, який впливає на ефективність роботи мозку. Залежно від віку, когось можна 20 хвилин "мучити" складними питаннями, когось старшого - 40 хв. І людина це сприймає, адже її достатньо збудили перед цим. Якщо ж ви продовжите без пауз, рівень активації в учня стане дуже високим. На такому рівні важко зосередитися. Тому тут важливо отримувати дофаміновий шматок уроку, а далі дайте щось складніше.

Ще важливо про дофамінову систему — це система підкріплення, винагороди. Вона працює лише в перші 10 спроб, а потім, через зниження чутливості цих клітин, ні тварини, ні люди не показують такої цікавості до цього сигналу. Ідеальний варіант — це неможливість прогнозування позитивного підкріплення. Є дослідження, де порівнювали, яке має бути співвідношення дій із винагородою та без неї. У 75% ви даєте винагороду, а у 25% — ні. Тоді мозок починає полювати за дофаміном. Щось схоже вбудовано в гральні автомати. У людей, в яких за грою не випадало постійно 3 яблучка чи 3 долари, помічено найбільші режими дофамінових сплесків.

Як нам тоді конкурувати з комп'ютерними іграми чи соціальними мережами? Тут йдеться про дешевий дофамін. Коли я працюю над чимось складнішим, у мене поруч є Instagram, TikTok, які побудовані так, що дуже складно з них вилізти. Хочеться додивитися ці відео до кінця. І дійсно важко конкурувати з тим, що треба зробити домашнє завдання, наприклад.

Ці короткі відео справді бомбардують наші мозкові центри. Але ми говоримо про самодисципліну чи про те, що вчитель може трохи диктувати правила?

Про ситуацію на уроці. Коли учні вдома, ми не можемо їх контролювати.

Однозначно це не треба забороняти, але використовувати тільки в контексті навчання. Скеровувати, щоб учням були цікаві програми, де можна щось пошукати, знайти відповідь. Якщо ми говоримо про ті ситуації, де нас менше контролюють, то тут уся надія на свідомість і силу волі. Коли наш мозок сформувався, а критичні періоди розвитку пройшли без соціальних мереж, то нам простіше зупинитися. Ми помічаємо, скільки часу збігає, коли з моменту перегляду відео минуло дві години. Варто зменшити цей час до години вдень або ввечері.

Чи мають викладачі та батьки, особливо на ранніх етапах виховання, контролювати час, який діти проводять у соціальних мережах?

Як на мене, обов'язково, адже дитина не має можливості контролювати це. У неї ще не сформувалися зони мозку, які можуть загальмувати центри, де виділяється багато дофаміну. Осередки дофамінових нейронів знаходяться на рівні «середній мозок», «проміжний мозок», «лімбічна система», тобто це не кора великих півкуль. у корі є дофамінові проекції, але основні структури, що спонукають нас повторювати поведінку, яка винагороджується, знаходяться глибше. Для них потрібен гальмівний контроль, який повністю формується у 20-25 років. Тому основна роль і відповідальність покладається на батьків, які зможуть знайти такий спосіб проведення дозвілля, що буде конкурувати з цим. Є діти, які від природи мають менш чутливі підтипи дофамінових рецепторів, але не треба сподіватися, що вони будуть менше залипати в екран. Це треба контролювати доти, доки в дитини не сформується звичка. Якщо вона сама вже зможе це робити — не потрібно забирати. Це викличе фрустрацію, кортизол, «усі це роблять, а я ні». Потрібно встановити часові проміжки та нагороджувати дитину за докладання зусиль.

Зараз з'являється багато освітніх технологічних проектів за аналогією до соціальних мереж. Дитині дійсно дуже подобається, вона не хоче перериватися. Який довгостроковий ефект мають ці платформи? Варто шукати таке для дітей чи бути обережнішим?

Ми не знаємо довгострокових наслідків, тому варто бути обережнішим. Щоби зрозуміти довгострокову перспективу, ми маємо здійснити дослідження: набрати дітей, які навчалися на цій платформі, і тих, які не навчалися. Прожити ще років 30 і подивитися на результат. Але ми можемо спрогнозувати. Обираючи між тим, щоби дитина цілодобово грала в ігри чи щоби навчалася на платформі, то, звісно, нехай краще чомусь навчиться. Але обов'язково потрібно робити паузи, адже без них усе вивчене — короткочасна пам'ять. Консолідація пам'яті має проходити в перерві, під час якої ми не поглинаємо інформацію. Ми не читаємо, не дивимося телевізор, навіть не спілкуємося. Лише дивимося у вікно, гуляємо, займаємося спортом та ін. Має бути час, який ви віддаєте дитині на спілкування на ігрових або навчальних платформах. Але він має бути поділений на проміжки, адже інакше нічого не запам'ятається.

Тобто треба не тільки робити проміжки, а ще й обговорювати те, що там було. Іншими словами, осмислювати? Адже не факт, що навчальна платформа нагадає дитині про теми, які вона проходила.

Так. В ідеалі, коли дитина сама переказує те, що вона побачила чи чого навчилася. Це все сприятиме кращому запам'ятовуванню. Але має бути й інформаційна пауза та переосмислення своїх слів.

Запитання від аудиторії.

Це правда, що при хронічному стресі руйнується гіпокамп? У ньому виникають дірочки через кортизол?

При хронічному стресі в гіпокампі зменшується кількість контактів між нейронами. Дірочки не виникають, але наш мозок дуже пластичний. Будь-яка наша активність супроводжується тим, що нейрони створюють у цей час нові контакти між тими зонами, які разом працюють. Це називається нейропластичність. Але так само ці контакти можуть і зникати. Так от при хронічному стресі під впливом кортизолу руйнуються контакти між клітинами гіпокампу і кори. Руйнування цих контактів призведе до того, що ми гірше запам'ятовуватимемо. Ми не можемо перевести інформацію із короткочасної пам'яті в довготривалу. Така ж біда стається з нейронами префронтальної кори. Це наше раціональне мислення. Там теж зменшується кількість контактів. Але при хронічному стресі є зони, де збільшується кількість контактів. Це ті структури, які запускають нашу захисну поведінку. У нас є мигдалина, яка весь час відстежує можливі загрози. І коли людина знаходиться в хронічному стресі або в неї підвищений рівень кортизолу, то в цій мигдалині збільшується кількість контактів між мигдалиною та іншими структурами. Вона активно реагує на будь-які сигнали, які до хронічного стресу були нейтральними. Людина в хронічному стресі може перелякатися від помірної неочікуваності. Адже мигдалина є гіперактивною, а звичайний звук викликає реакцію здригання. Людина в хронічному стресі фіксує будь-який шурхіт.

Можна вийти з цього стану самостійно? Чи краще звернутися по допомогу до спеціалістів?

Індивідуально можливо. Треба обмежити дію стресора. Спорт, дихальні практики, мистецтво, дозвілля не мають містити в собі елементи змагання. Але якщо ви довго перебуваєте в стані стресу, варто звернутися до спеціалістів.

Чи впливає окситоцин насамперед на увагу до позитивних чи негативних соціальних стимулів?

Окситоцин та ендорфін — це ті речовини, виділення яких супроводжує позитивні соціальні стимули. Збільшення виділення окситоцину супроводжується позитивними емоціями, а вони добре запам'ятовуються. Це якраз та мозкова доріжка, яка сприяє виділенню дофаміну в тих зонах, які маркують позитивні стимули. Якщо в людини нормальна чутливість до окситоцину, то також важливим є й реальний досвід. Якщо в дитинстві було мало тактильних контактів, обмежене спілкування, то в дитини не були запущені програми, коли виділяється цей окситоцин. Коли такий період розвитку проходить без цих контактів, то потім людина їх не потребуватиме. У парах буває так, що хтось налаштований на тактильний контакт, а інший цього не потребує. Таким людям дуже важко разом. Те, що в одного викликає радість, в іншого може викликати неприємні відчуття. Якщо ця систему не вибудувалася в дитинстві, то в дорослому житті її дуже складно побудувати.

Питання щодо серотоніну. Чи можливо свідомо вплинути на його рівень? За що він відповідає? Про що може свідчити певний рівень гормону в організмі?

Серотонін — один із найскладніших гормонів. Він виділяється в багатьох зонах, але найбільше — у кишківнику (понад 90%). Той серотонін, «гормон щастя», про який усі питають, — це та його частка, яка виділяється у стовбурі мозку. Там є таке ядро шва, де зібрана велика кількість нейронів, які розходяться по всіх зонах і мають різні ефекти на певні ділянки. Історія «гормону щастя» пов'язана з тим, що серотонін, який досягає кори, збуджує її, через що кора гальмує структури в лімбічній системі, які відповідають за імпульсивну поведінку, часто агресивність. Тобто при нормальному балансі серотоніну ми маємо врівноважений характер і нормальний настрій.

Це і є щастя?

Можливо, для когось. Але якщо поряд сидить людина, яка належить до типу BAS, то їй не потрібен спокій. Нормальний баланс серотоніну відповідає за врівноважений стан і чинить загалом гальмівний ефект у мозку. Але є багато варіантів дисбалансу в цій системі, який пов'язаний або з недостатністю самого серотоніну, або з малою кількістю рецепторів до нього, або з його швидким руйнуванням. Нейромедіатор після з'єднання з рецептором має «видалитися» з цієї щілини (повернутися до нейрона або зруйнуватися). Те, як швидко руйнується серотонін після взаємодії, визначає рівень заспокоєння людей. Якщо серотонін руйнується повільно, то такі люди будуть аж дуже заспокоєні. Якщо швидко, то гальмівного ефекту буде недостатньо. У крайньому разі такий дисбаланс у системі призводить до депресивних розладів. Депресія — це недостатність у серотоніновій системі. Є різні механізми дії антидепресантів, але більшість спрямовані на те, щоб нормалізувати взаємодію серотоніну з рецепторами. Тоді в людини стан депресії проходить.

Як ми можемо поповнювати серотонін?

Продукція серотоніну пов'язана з рівнем освітленості. Є шлях через сітківку: що більше сонячного світла, то краще стимулюються нейрони в ядрі шва Тому кількість мозкового серотоніну коливається в наших широтах залежно від пори року. Seasonal Affective Disorder (SAD) — депресивний розлад, пов'язаний зі зменшенням кількості денного світла в листопаді-грудні. Але ми можемо штучно збільшувати кількість освітлення — це фототерапія. Можна купувати спеціальні лампи, а що точно варто всім робити — це користуватися сонячним світлом, адже при ньому збільшується виділення серотоніну. Другий фактор впливу — фізичні активності. Спорт впливає на виділення майже всіх згаданих нейромедіаторів, навіть гормону кортизолу, особливо при надмірному навантаженні. Але серотонін, ендорфін, дофамін — усе це виділяється під час фізичної активності, тому якщо ви не дуже лінива людина, то це точно допоможе. Серотонін пов'язаний із регуляцією циркадних ритмів, тому для поповнення рівня серотоніну важливо багато спати. Тобто впливає світло, спокій, сон і спорт. І мінімізація стресу.

А може підійматися від комунікацій з іншими людьми? У книжці було щось про повагу та визнання.

Для мене — це неочевидний зв'язок. Комунікації, соціальні стосунки — це більше супроводжується активністю окситоцинових та ендорфінових нейромереж. Напевно, коли нас визнають, то загалом це впливає на самооцінку та настрій. Але якщо ви хочете підвищити рівень серотоніну, то набагато ефективнішим буде полежати на яскравому сонці.

І спорт?

Займатися спортом обов'язково треба! Усім, але помірно. Якщо займатися не помірно, це збільшуватиме кількість кортизолу, що може призвести до виснаження через надмірне використання енергетичних запасів. Великий спорт — це завжди не про здоров'я.

Хочу завершити нашу розмову ось таким філософським питанням: наскільки етично, знаючи, як працюють нейромедіатори, впливати на їх рівень у наших учнів, дітей або інших людей?

Непросте питання. З одного боку, ми насправді давно все це використовуємо, просто не знали, що саме там виділяється в мозку, адже не мали теоретичного підґрунтя. Тепер, коли знаємо як та чому це працює, ми можемо більш коректно це застосувати. Знання залежать від того, до кого вони потрапляють: до хорошої людини чи не дуже. Але всі викладачі дуже хороші люди. Я про те, що якщо ми будемо усвідомлено використовувати ці знання, то вони будуть тільки кращими. А коли хочемо когось прив'язати до себе, викликати залежність, то цей запит не є етичним. Тобто, якщо все це для блага, для навчання, для зростання, то знання будуть тільки на руку. І розбиратися в них варто.

А всіх, хто бажає подивитися зустріч повністю, можуть перейти за цим посиланням!